Соціальні наслідки реіндустріалізації та воєнної регіональної перебудови

У соціальних наслідках вже видно межу між адаптацією і новим циклом зростання. [1] Далі вирішальними стають швидкість виконання, ціна затримки і здатність утримувати матеріальний результат під воєнним тиском. Державні рішення тут одночасно працюють з бюджетним обмеженням, безпековим ризиком і потребою зберегти довший горизонт дії. [2] Від цього залежить, які кроки дають короткий ефект, а які створюють нову спроможність на роки вперед. Капітал заходить туди, де видно керований контур виконання, межу ризику і шлях повернення грошей. [3] Фахівці, підприємці, виробничі команди і люди, що повертаються до цивільної економіки, шукають робочу базу, стабільний дохід, сучасні виробництва і зрозумілу перспективу професійної реалізації. [4] На цьому тримається довший кадровий ресурс для зростання. Воєнний горизонт лишається над усією економічною рамкою. [5] Країна одночасно тримає фронт, підтримує тил, готує повернення військових до цивільного життя і шукає ресурс для нового циклу розвитку, тому далі важливо побачити керовані точки зміни.

Соціальний ризик реіндустріалізації формується там, де вимушене переміщення охопило приблизно чверть населення, де місцева інфраструктура має одночасно утримувати послуги, приймати переміщених людей і готувати відновлення. [9] Зовнішній контур видно у даних Eurostat: [10] 4,40 млн людей з України перебували під тимчасовим захистом у ЄС на 28 лютого 2026 року. Внутрішній контур видно у даних IOM: 3,757 млн de facto ВПО і 4,137 млн поверненців. Трудовий контур має подвійний характер: [11] 63% бізнесів мали труднощі з наймом, а промислова зайнятість скоротилася на 37%. Тому базовим показником G2 є регіональний соціально-трудовий стрес, а не лише офіційна реєстрація безробіття. Макроорієнтир НБУ показує, що безробіття за методологією МОП має поступово знижуватися у 2025-2028 роках, але це не усуває регіонального mismatch між місцем проживання людей, навичками, житлом і вакансіями. [12] Головний висновок: соціальна підтримка у 2026-2035 роках повинна бути складовою промислового пакета. Для прифронтових і деокупованих територій пріоритетом є безперервність послуг, житло й базове працевлаштування. Для промислового ядра - утримання професійних кадрів, перекваліфікація, робота з ветеранами і захист промислово залежних громад. Для приймаючих регіонів - житло, школи, медицина, місцевий транспорт і інтеграція ВПО у формальну зайнятість. [13]

Соціальні наслідки реіндустріалізації не можна відокремити від промислового прогнозу. [7] Після 2022 року населення, праця, житло, місцеві бюджети, школи, медицина, транспорт і професійна освіта стали частиною виробничої спроможності країни. Якщо регіон втрачає людей, не має житла для працівників, не може утримати школи й лікарні або залежить від одного пошкодженого підприємства, його промислове відновлення залишається формальним навіть за наявності інвестицій. Масштаб виклику визначається війною і переміщенням. [11] OECD описує українську кризу переміщення як явище, що охопило приблизно чверть населення країни. Eurostat фіксує понад 4,33 млн людей під тимчасовим захистом у ЄС станом на березень 2026 року. Повернення людей, інтеграція ВПО, зайнятість ветеранів, перекваліфікація і доступне житло стають економічними умовами, а не другорядними соціальними заходами. Блок Г2 розглядає чотири вузли соціального ризику: [8] регіональне безробіття і прихований трудовий стрес; занепад мономіст і промислово залежних громад; нова карта регіональних диспропорцій між прифронтовими, промисловими, приймаючими, агломераційними й деокупованими територіями; навантаження на місцеві бюджети, які мають одночасно утримувати базові послуги, працювати з ВПО, відновлювати інфраструктуру і готувати проєкти розвитку. Загальний масштаб відновлення підсилює цю логіку. [13] RDNA5 оцінює потреби України у відновленні та реконструкції майже у 588 млрд доларів на наступне десятиліття. Ukraine Facility задає рамку, у якій відновлення має поєднувати бюджетну підтримку, реформи, інвестиції та спроможність держави й громад.

Війна перетворила соціальну політику на частину промислової політики. [9] Для реіндустріалізації України питання населення, праці, переміщення, житла, місцевих сервісів і професійної підготовки вже не є окремим гуманітарним блоком. Це виробнича інфраструктура. Підприємство, індустріальний парк, будівельний кластер або логістичний вузол не можуть розгортатися там, де немає працівників, житла, шкіл, медичних послуг, транспорту, місцевого управління і базової довіри до майбутнього регіону. Після 2022 року Україна живе в умовах одночасного зовнішнього і внутрішнього переміщення. [10] OECD формулює масштаб як вимушене переміщення приблизно чверті українців, частина яких перебуває в інших регіонах України, частина - за кордоном, частина вже повернулася, а частина може не повернутися швидко навіть після покращення безпекової ситуації. На 31 березня 2026 року в ЄС 4,33 млн людей, які виїхали з України, мали статус тимчасового захисту; українці становили понад 98% цієї групи. Внутрішнє переміщення створює іншу форму тиску. [12] За джерелами IOM, в Україні фіксувалися мільйони de facto ВПО і поверненців, а значна частина ВПО перебувала у переміщенні понад два роки. Приймаючі громади отримують додатковий попит на житло, освіту, медицину, транспорт і роботу. Прифронтові, деокуповані та промислово пошкоджені громади втрачають людей, бізнеси, податкову базу і кадрову наступність. Тому Г2 має оцінювати соціальні наслідки не лише через офіційне безробіття. [1] У воєнній економіці регіон може мати низьку зареєстровану безробітність, але високий соціально-трудовий стрес: люди виїхали, частина робочої сили мобілізована, частина зайнята в оборонних або державних функціях, підприємства втратили ринки, а вакансії не збігаються з навичками працівників. Джерельна база щодо ринку праці фіксує, що у 2022 році масова еміграція, скорочення підприємств і знищення робочих місць спричинили надзвичайне падіння зайнятості, а обстеження робочої сили не проводяться з 2022 року через воєнний стан. NISS також вказує на дефіцит офіційної статистики і підвищений, нестабільний рівень безробіття після піку 2022 року. Він має поєднувати зареєстроване безробіття, вакансії, кваліфікаційний розрив, присутність ВПО, повернення населення, безпековий ризик, залежність міста від одного підприємства, доступність житла і спроможність місцевого бюджету. [1] Зовнішня міграція є одночасно втратою і резервом. [1] Вона зменшує поточну пропозицію праці, послаблює локальні споживчі ринки, скорочує майбутню податкову базу і загострює демографічну кризу. Але вона також створює глобальну українську спільноту, яка може бути джерелом капіталу, знань, підприємництва, професійних мереж і повернення за сприятливих умов. OECD визначає для України три пов’язані напрями політики: інтеграція ВПО, підтримка повернення та реінтеграції внутрішньо і зовнішньо переміщених людей, а також робота з глобальною українською спільнотою. Міністерство економіки та IOM також пов’язують повернення людей із економічними умовами в громадах і потребою створити умови для повернення до домівок. Міжнародна практика дає для цього два ключові поняття. [1] Перше - place-based policy: політика має бути адаптована до території, її структури економіки, людей, інституцій і ризиків. OECD пов’язує place-based policies із довгостроковою економічною, соціальною та екологічною сталістю регіонів. Для України це має воєнну поправку: промисловий перехід відбувається одночасно з руйнуванням активів, міграцією, енергетичним дефіцитом, логістичними обмеженнями, CBAM і безпековим ризиком. Соціальна підтримка має бути пов’язана з продуктивністю. [1] OECD Economic Survey 2025 вказує, що соціальна підтримка для українців має поєднуватися з підвищенням навичок, продуктивності та доходів. Це важливо для Г2, бо пасивна підтримка без переходу до роботи, навчання або підприємництва не відновлює промислову базу. Але й ринок праці без соціальної підтримки не вирішить проблему, якщо людина втратила житло, має дітей без доступу до школи, доглядає літніх родичів, повертається з війни, має інвалідність або живе в громаді без транспорту. Окремий майбутній вузол - трудова імміграція. [1] Для України це не головний поточний механізм відновлення, але масштаб кадрового дефіциту змушує розглядати його як сценарну опцію. IOM розглядає міграційне управління як частину відповіді на виклики українського ринку праці для відновлення й реконструкції. IOM та ILO також фіксували оцінку Міністерства економіки про потребу залучення додаткових 4,5 млн людей до ринку праці протягом наступного десятиліття. Водночас ця тема має подаватися обережно: спочатку потрібні правила безпеки, легального працевлаштування, інтеграції, житла, захисту прав і відповідності реальним потребам регіонів. Імпорт робочої сили не замінює повернення українців, перекваліфікацію, залучення ветеранів, підвищення участі жінок у ринку праці й автоматизацію. Головний дискурс Г2: Україна не зможе відновити промисловість без відновлення соціальної тканини регіонів. Але соціальна тканина не відновиться сама по собі. Її потрібно проєктувати як інфраструктуру реіндустріалізації - так само серйозно, як енергетику, логістику, капітал і виробничі потужності. [1]

Прогноз безробіття по регіонах України до 2030-2035 року має будуватися не як проста екстраполяція офіційної кількості зареєстрованих безробітних. [1] Після 2022 року цей показник відображає лише частину реального трудового стресу. Частина людей виїхала за кордон, частина змінила місце проживання всередині країни, частина вийшла з формального ринку праці, частина мобілізована або працює в оборонному секторі, а частина не реєструється як безробітна через відсутність очікуваної роботи у власній громаді. Національна картина вже демонструє цю суперечність. [1] KSE оцінює, що у 2025 році зайнятість знизилася до 10,7 млн осіб, тоді як безробіття зменшилося з 20,6% у 2022 році до близько 10-11% у 2025 році. Водночас дефіцит працівників і структурні невідповідності залишилися гострими: нестача кадрів може співіснувати з підвищеним безробіттям, якщо люди не перебувають у тих регіонах, де є вакансії, або не мають потрібних навичок. NISS так само підкреслює, що офіційна статистика є неповною, а незалежні оцінки показують нестабільний, але підвищений рівень безробіття після піку 2022 року. За національним прогнозом НБУ, безробіття за методологією МОП у середньому за період має знизитися з 11,3% у 2025 році до 10,2% у 2026 році, 9,3% у 2027 році та 9,0% у 2028 році. [1] Але цей прогноз не означає рівномірного відновлення по країні. Сам НБУ вказує, що тривалий відплив населення, повільне повернення мігрантів і нерівномірність за видами діяльності та регіонами можуть зберігати структурні диспропорції на ринку праці. Отже, національне зниження безробіття може маскувати одночасно три різні процеси: дефіцит робочої сили в одних регіонах, приховане безробіття в інших і втрату трудового потенціалу в третіх. Перша група ризику - прифронтові, деокуповані та високоризикові території. [1] Тут прогноз має враховувати безпековий ризик, руйнування житла, втрату підприємств, пошкодження інфраструктури, мінування, слабкість приватного попиту та обмежену спроможність місцевих бюджетів. Навіть якщо зареєстрованих безробітних небагато, це може бути результатом виїзду людей або знеохочення, а не здорового ринку праці. Друга група - промислове ядро: Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Полтавська області та підконтрольні частини Донецької області. Для цих регіонів ключовий ризик полягає у структурному безробітті: старі виробничі ланцюги частково пошкоджені, логістика і енергетика залишаються обмеженнями, а підприємства можуть відновлюватися не в тій самій структурі зайнятості, що до війни. [1] Третя група - західні та центральні приймаючі регіони. [1] Тут безробіття може бути нижчим, а вакансій більше, але соціальний тиск не зникає. Ці регіони отримали частину ВПО, бізнес-релокацій, попиту на житло і соціальні послуги. IOM показує, що внутрішнє переміщення і повернення мають тривалий характер, а значна частина ВПО перебуває у переміщенні понад два роки. Четверта група - столично-сервісні та найбільш диверсифіковані ринки праці. [1] Київ є окремим випадком: за даними Державної служби зайнятості, на одного шукача роботи в Києві може припадати понад двадцять вакансій, тоді як у частині інших областей ситуація є протилежною. Це не означає відсутності соціального ризику. Показує інший тип ризику: перегрів окремих сегментів, висока конкуренція за працівників, дорожче житло, тиск на транспорт і соціальні послуги, а також витіснення частини низькооплачуваних працівників із міста. Для реконструкції дефіцит працівників є не менш важливим, ніж рівень безробіття. [1] Дослідження щодо людського капіталу для відбудови підкреслює, що структурні диспропорції можуть одночасно давати надлишок шукачів роботи і дефіцит кадрів у будівництві, освіті, охороні здоров’я, енергетиці, транспорті та технічних спеціальностях. До 2030 року в інерційному сценарії національний рівень безробіття може поступово знижуватися, але регіональні розриви залишаться. [1] Прифронтові та частина деокупованих громад зберігатимуть високий прихований трудовий стрес. Промислове ядро матиме змішану картину: дефіцит інженерних, технічних і робітничих кадрів поруч із вивільненням працівників старих виробництв. Західні та центральні регіони залишаться зонами поглинання ВПО, але їхній потенціал буде обмежений житлом і сервісами. Київ і великі агломерації матимуть найнижчий ризик відкритого безробіття, але високий ризик кадрового перегріву. Висновок для Г2: регіональне безробіття в Україні 2030-2035 років буде не лише наслідком економічного зростання або спаду. Воно буде наслідком того, чи зможе держава поєднати міграційну політику, промислову політику, професійну освіту, житло, місцеві бюджети і відбудову. Якщо ці інструменти залишаться розділеними, національна статистика може покращуватися, але регіональна соціальна тканина - слабшати. [1]

Ризик занепаду мономіст в Україні після 2022 року треба оцінювати ширше, ніж класичний ризик закриття одного підприємства. [1] Для воєнної і післявоєнної економіки точніше поняття - мономіста та промислово залежні громади. Мономісто занепадає не в момент юридичного закриття підприємства. [1] Занепад починається тоді, коли якірний роботодавець втрачає здатність підтримувати повний соціально-економічний контур громади. Спочатку падає завантаження виробництва. Потім скорочуються зміни, підрядні роботи, ремонти, закупівлі, транспортні послуги й місцевий споживчий попит. Далі слабшає податкова база громади, погіршується фінансування освіти, медицини, транспорту, благоустрою та комунальних сервісів. Після цього прискорюється міграція молоді, технічних спеціалістів і сімей із дітьми. Високоризиковий тип: шахтарські та вугільні громади. Асоціація вугільних громад України описує такі поселення як спеціалізовані “монопоселення”, де життя й економіка зосереджені навколо шахт; вуглевидобуток охоплює Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Волинську та Львівську області. Для Г2 це важливо: вугільні громади є вже видимим прототипом ризику, який може поширитися на інші промислові території. [1] Тип: металургійні та гірничо-металургійні міста. Джерела показують, що українська металургія утримує регіональні ринки праці, професійні школи, ремонтні служби, транспортні вузли, підрядні компанії та міські бюджети. За даними GMK Center, у 2025 році найбільші гірничо-металургійні компанії сплатили близько 0,9 млрд доларів податків, а великі металургійні та гірничі підприємства часто є якірними платниками податків у промислових громадах. [1] Тип: хімічні та машинобудівні громади. Вони часто менш помітні в публічній дискусії, ніж вугільні або металургійні міста, але ризик там не менший. Хімічна промисловість залежить від газу, електроенергії, логістики, сировини й великих технологічних циклів. Машинобудування залежить від кооперації, серійності, інженерних кадрів і довгих виробничих ланцюгів. Якщо такі ланцюги розриваються, громада може зберегти формальну кількість підприємств, але втратити “виробничу глибину”: складніші замовлення, інженерну школу, технічні професії та здатність створювати робочі місця з вищою доданою вартістю. [1] Важливий міжнародний висновок полягає в тому, що справедливий перехід не має обмежуватися лише вугіллям. [1] Українська кліматична мережа підкреслює, що поточне розуміння just transition в Україні надто вузько зосереджене на вугільних регіонах, тоді як інші вуглецеємні та моноіндустріальні громади - зокрема залежні від металургії, хімії та нафтохімії - також можуть зіткнутися з падінням активності або закриттям виробництв. Для оцінки ризику Г2 пропонує чотири категорії мономіст і промислово залежних громад. [1] Категорія A - критичний ризик: якірне підприємство зруйноване, окуповане, затоплене, перебуває в зоні високого безпекового ризику або не має економічного сенсу для відновлення в старій моделі. Категорія B - високий ризик: підприємство працює частково, але має обмеження за енергією, логістикою, кадрами або ринками. Категорія C - перехідний ризик: підприємство працює, але майбутній CBAM, декарбонізація, технологічні зміни або втрата кадрів можуть зменшити зайнятість. Категорія D - контрольований ризик: громада має якірне підприємство, але вже створює альтернативні ланцюги зайнятості, МСП, освіту і локальні інвестиції. Головний висновок Г2-2: занепад мономіст - це не локальна проблема окремих міст. Це механізм, через який Україна може втратити частину регіональної промислової бази навіть без формального зникнення підприємств. [1]

Картування регіональних диспропорцій у Г2 має показати не просто різницю між областями за доходами, безробіттям або руйнуваннями. [1] Після 2022 року регіональна карта України стала багатовимірною: одна територія може мати великий бюджет, але високий безпековий ризик; інша може бути відносно безпечною, але перевантаженою ВПО; третя може мати промисловий потенціал, але втратити людей і логістику; четверта може бути аграрною або сервісною, але не мати інституційної спроможності швидко перетворити відновлення на робочі місця. Шар карти: безпеково-руйнівний. RDNA5 оцінює вартість відновлення та реконструкції України майже у 588 млрд доларів на наступне десятиліття, а прямі збитки - понад 195 млрд доларів; пошкодження, втрати й потреби залишаються сконцентрованими у прифронтових областях і великих метрополіях. Міністерство розвитку громад і територій окремо фіксує, що прифронтові регіони несуть основний тягар руйнувань: 82% усіх задокументованих пошкоджень припадає саме на них, а житловий сектор втратив близько 13% фонду. [1] Шар: демографічний і міграційний. OECD вказує, що приблизно чверть українців була змушена залишити свої домівки через війну. Eurostat фіксує понад 4,33 млн людей під тимчасовим захистом у ЄС станом на березень 2026 року. UNHCR також підкреслює, що переміщення поєднується з руйнуванням житла, перевантаженням публічних сервісів і зменшеними можливостями зайнятості. [1] Шар: промислово-виробничий. Регіони з великим промисловим ядром не можна автоматично класифікувати як сильні або слабкі. Дніпропетровська область може мати високу промислову і бюджетну спроможність, але одночасно бути вразливою до енергетичних, логістичних і кадрових обмежень. Запорізька та Харківська області мають значну виробничу спадщину, але водночас несуть високий безпековий тиск. Полтавська область має стабільнішу базу, але її роль залежить від зв’язку видобувної, аграрної, логістичної та промислової економіки. Підконтрольна частина Донецької області має високий потенціал промислової пам’яті, але найгостріший ризик втрати людей, активів і муніципальної бази. Джерела щодо металургії вже показують, що великі підприємства формували економічне ядро цілих міст і областей. [1] Шар: місцеві бюджети. KSE показує, що доходи українських громад у 2025 році перевищили 554 млрд грн, але значна частина зростання була номінальною і компенсувала інфляцію; PIT становив 37,1% загальних доходів громад, а в 36% громад PIT формував понад половину власних доходів. Децентралізаційний аналіз показує сильну концентрацію доходів: Київ сформував 105,0 млрд грн, Дніпропетровська область - 78,1 млрд грн, Львівська - 57,7 млрд грн, Київська - 52,3 млрд грн, Харківська - 50,2 млрд грн, тоді як Херсонська область мала 11,6 млрд грн, а Луганська - 5,8 млрд грн. Отже, регіональна диспропорція - це не лише різниця між “багатими” і “бідними” областями. Це різниця у здатності територій фінансувати базові послуги, співфінансувати проєкти, утримувати людей і бути платформою для інвестицій. [1] Шар: управлінська спроможність. OECD підкреслює, що децентралізація посилила місцеві можливості, але координація на субнаціональному рівні залишається складною, а recovery architecture потребує кращого узгодження між державою, регіонами й громадами. Council of Europe також наголошує, що відновлення має спиратися на багаторівневе врядування і субсидіарність. [1] На основі цих шарів Г2 пропонує шість типів регіональних диспропорцій. [1] Тип 1 - фронтир руйнування і високого безпекового ризику. Тип 2 - промислове ядро під тиском. Тип 3 - приймаючий захід і центр. Тип 4 - столично-агломераційний вузол. Тип 5 - аграрно-логістичні території з промисловим потенціалом. Тип 6 - деокуповані, прикордонні й частково депопульовані громади. Тому політика реіндустріалізації не може бути однаковою для всіх областей. [1] Вона має бути територіальною, але не фрагментованою: кожна область і громада повинна бути включена в єдину модель відновлення, де безпека, люди, бюджети, інфраструктура, промисловість і соціальні сервіси працюють як одна система.

Місцеві бюджети після 2022 року стали одним із головних індикаторів соціальної стійкості регіонів. [1] Тип навантаження: дохідний шок. Навіть коли сукупні доходи громад номінально зростають, це не означає однакового посилення бюджетної спроможності. KSE оцінює, що у 2025 році доходи українських муніципалітетів перевищили 554 млрд грн, але значна частина цього зростання була номінальною і лише компенсувала інфляцію. Показує, що громада може мати більшу суму в бюджеті, але не мати більшої реальної здатності фінансувати послуги, зарплати, комунальні витрати, ремонти й розвиткові проєкти. [1] Тип: залежність від PIT і локальної зайнятості. Податок на доходи фізичних осіб є одним із головних каналів зв’язку між економікою громади та її бюджетною спроможністю. За оцінкою KSE, PIT становив 37,1% загальних доходів громад, а в 36% громад формував понад половину власних доходів. Показує, що будь-яке падіння зайнятості, виїзд працівників, зупинка підприємства або зменшення офіційних зарплат швидко переходить у бюджетний ризик. Для мономіст і промислово залежних громад це особливо небезпечно: втрата одного великого роботодавця може означати одночасну втрату робочих місць, доходів домогосподарств і бюджетної бази. [1] Тип: асиметрія між громадами. Аналіз виконання місцевих бюджетів у 2025 році показує, що локальні бюджети продемонстрували стійкість попри вилучення “військового” PIT та інші обмеження, але ця стійкість була нерівномірною. Найбільші доходи концентруються у великих агломераціях і промислово-адміністративних центрах, тоді як громади на прифронтових, деокупованих і депопульованих територіях мають слабшу податкову базу. Це створює різні стартові умови для відновлення: одні громади здатні готувати проєкти, співфінансувати ремонти й утримувати сервіси, інші - залежать від трансфертів і гуманітарної підтримки. [1] Тип: соціально-сервісне навантаження від ВПО, поверненців і демографічних змін. Приймаючі громади отримали додатковий попит на школи, дитсадки, медицину, транспорт, адміністративні послуги, соціальний супровід і житло. IOM і UNHCR показують, що внутрішнє переміщення, повернення, руйнування житла та перевантажені публічні сервіси є тривалими, а не тимчасовими явищами,. Показує, що західні й центральні громади можуть мати активніший ринок праці, але водночас нести високі видатки на інтеграцію людей. [1] Тип: інфраструктурно-відновлювальне навантаження. RDNA5 оцінює масштаб потреб відновлення й реконструкції майже у 588 млрд доларів на десятиліття. Міністерство розвитку громад і територій фіксує, що прифронтові регіони несуть основний тягар задокументованих пошкоджень. Це перетворює місцеві бюджети на ланку реалізації великих національних і міжнародних програм: громади мають готувати проєкти, надавати земельні й дозвільні рішення, вести закупівлі, координувати підрядників, забезпечувати співфінансування, комунікувати з мешканцями і підтримувати об’єкти після відновлення. [1] Водночас сам факт наявності коштів не означає автоматичного доступу для кожної громади. [1] Потрібні якісні заявки, кошториси, технічна документація, управління ризиками, прозорі процедури, звітність і здатність реалізувати проєкт. DREAM і state public investment виробничий контур посилюють прозорість, але також підвищують вимоги до управлінської дисципліни громад. Для слабших територій це може стати новою формою нерівності: кошти є, але їх отримують ті, хто має кращу адміністративну спроможність. Для оцінки навантаження Г2 пропонує матрицю місцевого бюджетного стресу. [1] Вона має включати шість блоків: власні доходи; трансферти; соціальний тиск; інфраструктурні потреби; економічну базу; управлінську спроможність. За цією матрицею громади можна поділити на чотири бюджетні типи: критичний стрес, високий стрес, приймаючий стрес і розвитковий потенціал. Головний висновок Г2-4: навантаження на місцеві бюджети є одним із найважливіших ранніх сигналів соціального ризику. Якщо громада втрачає доходи, але отримує більше людей, більше руйнувань і більше сервісних обов’язків, її бюджетний стрес швидко переходить у соціальний і промисловий ризик. [1]

Блок Г2 побудований як сценарний соціально-регіональний аналіз, а не як статистичний огляд одного показника. [1] Його основний об’єкт - соціально-трудовий стрес регіону: поєднання безробіття, дефіциту кадрів, переміщення населення, стану промислової бази, житла, місцевих сервісів і бюджетної спроможності. Такий підхід потрібен тому, що після 2022 року офіційне безробіття не відображає повної картини. Частина людей виїхала за кордон, частина перемістилася всередині країни, частина вийшла з формального ринку праці, частина працює в оборонному або неформальному секторі, а обстеження робочої сили після початку повномасштабної війни мають обмежену порівнянність,. Для прогнозу безробіття Г2 не використовує один лінійний ряд. [1] Національні прогнози НБУ до 2028 року потрібні як макроорієнтир, але вони не замінюють регіональну оцінку. Державна служба зайнятості дає адміністративну картину зареєстрованих безробітних і вакансій, але ці дані не охоплюють усіх людей, які втратили роботу або не можуть знайти продуктивну зайнятість у своїй громаді. Тому у Г2 офіційні й адміністративні дані читаються разом із джерелами про переміщення, повернення, потреби ВПО, місцеві бюджети, реконструкцію та промислову залежність громад,,,. Усі регіональні висновки в Г2 мають типологічний характер. [1] Блок не стверджує, що кожна область належить лише до одного типу. Навпаки, одна область може одночасно бути промисловою, приймаючою, бюджетно сильною і безпеково вразливою. Тому в тексті використано шість режимів регіональної диспропорції: фронтир руйнування, промислове ядро під тиском, приймаючий захід і центр, столично-агломераційний вузол, аграрно-логістичні території з промисловим потенціалом, а також деокуповані й прикордонні громади. Ця типологія потрібна для сценаріїв 2030-2035: різні території потребують різних інструментів, навіть якщо входять до одного національного плану відновлення. Оцінка мономіст і промислово залежних громад також є методологічно обережною. [1] Г2 не називає кожне промислове місто мономістом без підтвердження структури зайнятості або бюджетної залежності. Основний термін - промислово залежна громада. Він дозволяє аналізувати ширший ризик: втрату якірного роботодавця, падіння PIT, скорочення місцевого бізнесу, міграцію молоді, втрату професійної школи і зниження якості місцевих сервісів. Оцінка місцевих бюджетів у Г2 не є повною моделлю публічних фінансів. [1] Її роль - показати, як бюджетний тиск перетворюється на соціальний і промисловий ризик. Для цього використовуються дані про доходи громад, PIT, трансферти, бюджетні розриви, локальну спроможність і потреби відновлення,,. RDNA5 використовується як верхній орієнтир масштабу реконструкції, а Ukraine Facility - як рамка зв’язку між бюджетною підтримкою, реформами, інвестиціями і спроможністю громад,. Статус джерельної бази Г2 є достатнім для публічного сценарного аналізу. [1] Для подальшої деталізації потрібне окреме табличне продовження по областях і громадах: ВПО, поверненці, вакансії, зареєстровані безробітні, PIT, трансферти, локальні доходи, статус якірних підприємств, пошкодження інфраструктури і спроможність реалізовувати проєкти.

Г2 вводить у сценарну модель 2030-2035 п’ять соціально-регіональних змінних: [1] трудовий потенціал, міграційне повернення, ризик занепаду промислово залежних громад, регіональні диспропорції та місцеву бюджетну спроможність. Ці змінні не є другорядними щодо промисловості. Вони визначають, чи зможе Україна перетворити інвестиції, відбудову, енергетичну стабілізацію і промислову політику на реальне виробництво та зайнятість. Сценарна матриця Г2. [1] Змінна. [1] Шоковий сценарій. [1] Інерційний сценарій. [1] Трансформаційний сценарій. [1] Праця. [1] Дефіцит кадрів і приховане безробіття зберігаються одночасно. [1] Національне безробіття знижується, але регіональний mismatch лишається. [1] Праця, перекваліфікація і житло інтегруються в регіональні промислові пакети. [1] Міграція. [1] Частина зовнішньої міграції стає незворотною. [1] Повернення часткове, нерівномірне, залежне від безпеки. [1] Повернення прив’язане до роботи, житла, шкіл, медицини і безпеки. [1] Мономіста. [1] Частина промислово залежних громад входить у незворотний занепад. [1] Частина громад зберігається формально, але втрачає розвиткову базу. [1] Громади отримують програми диверсифікації, just transition і нової спеціалізації. [1] Регіональні диспропорції. [1] Безпечніші області концентрують людей, бізнес і бюджети. [1] Розриви пом’якшуються, але залишаються структурними. [1] Кожен тип території отримує окремий place-based пакет. [1] Місцеві бюджети. [1] Хронічна трансфертна залежність частини громад. [1] Бюджетна система витримує, але сильні громади відриваються від слабких. [1] Місцеві бюджети стають інструментом промислового й соціального відновлення. [1] Перша змінна - людський капітал і доступність праці. [1] Після 2022 року Україна втратила частину робочої сили через зовнішню міграцію, внутрішнє переміщення, мобілізацію, руйнування підприємств і вихід людей з формального ринку праці. Понад 4,33 млн людей з України перебували під тимчасовим захистом у ЄС станом на березень 2026 року. Водночас KSE оцінює, що зайнятість у 2025 році становила близько 10,7 млн осіб, а безробіття залишалося близько 10-11%. Друга змінна - міграційне повернення і реінтеграція. [1] OECD описує українську кризу переміщення як явище, що охопило приблизно чверть населення країни, і пропонує політичну рамку повернення, реінтеграції та підтримки зв’язку з глобальною українською спільнотою. Для сценаріїв це створює три різні траєкторії. У шоковому сценарії значна частина українців остаточно інтегрується за кордоном, а внутрішнє переміщення стає довгим станом нестабільності. В інерційному сценарії частина людей повертається, але без достатнього зв’язку з роботою, житлом і регіональними можливостями. У трансформаційному сценарії повернення прив’язується до конкретних регіональних пакетів: робочі місця, професійна освіта, житло, школи, медицина, транспорт і безпека. Третя змінна - промислово залежні громади. [1] Ризик мономіст не обмежується закриттям одного підприємства. Він виникає тоді, коли якірний роботодавець втрачає здатність підтримувати локальну зайнятість, податкову базу, підрядників, професійну школу і сервісну економіку. Четверта змінна - регіональна асиметрія. [1] Після 2022 року Україна має кілька різних регіональних режимів: фронтир руйнування, промислове ядро під тиском, приймаючий захід і центр, столично-агломераційний вузол, аграрно-логістичні території з промисловим потенціалом, деокуповані та прикордонні громади. RDNA5 оцінює потреби відновлення і реконструкції майже у 588 млрд доларів на десятиліття. Але ці потреби не розподілені рівномірно: руйнування, переміщення населення, промислова база, місцеві доходи та управлінська спроможність формують різні карти ризику. П’ята змінна - місцева бюджетна спроможність. [1] Громади є практичною точкою реалізації соціальної політики та відновлення. Вони утримують школи, комунальні послуги, місцевий транспорт, соціальні програми, просторове планування, проєктну документацію і значну частину відновлювальної інфраструктури. KSE показує, що у 2025 році доходи громад перевищили 554 млрд грн, але PIT залишався ключовим джерелом, а значна частина зростання була номінальною. UNICEF додатково оцінює можливий shortfall місцевих бюджетів 2026 року на рівні близько 125,3 млрд грн. Для сценаріїв показує, що слабкі місцеві бюджети можуть заблокувати навіть добре профінансовану національну відбудову. Головний сценарний висновок Г2: соціальні наслідки війни можуть бути або обмеженням реіндустріалізації, або її базою. Якщо політика працює лише з наслідками - виплатами, компенсаціями, гуманітарною підтримкою і короткими програмами зайнятості - вона пом’якшує кризу, але не змінює траєкторію. Якщо соціальна політика інтегрована з промисловою, регіональною, бюджетною і міграційною політикою, вона створює умови для повернення людей, відновлення громад і формування нової виробничої бази. До 2035 року саме ця різниця визначатиме, чи буде реіндустріалізація України територіально широкою, чи залишиться набором окремих успішних точок. [1]

Соціальні запобіжники G2 мають бути вбудовані в життєвий цикл кожного великого проєкту відновлення або реіндустріалізації. [1] Крок: соціальний скринінг території до запуску інвестиційного рішення. Він фіксує, чи є в громаді доступна робоча сила, скільки людей виїхало, скільки ВПО проживає на території, яка частина житла придатна для проживання, чи є школи, медицина, транспорт, професійна освіта, соціальні працівники і місцева проєктна команда. Крок: спільний кошторис промислового і соціального пакета. Якщо проєкт створює робочі місця в регіоні з житловим дефіцитом, частина коштів має плануватися на оренду, тимчасове житло, гуртожитки, муніципальне житло або підтримку іпотечних чи орендних механізмів. Якщо проєкт потребує технічних професій, бюджет має включати перекваліфікацію, дуальну освіту, виробничі стажування і сертифікацію. [1] Крок: бюджетний контракт із громадою. Він має визначати, які сервіси громада повинна підтримувати, які витрати покриває держава або донор, які витрати бере інвестор, а які мають бути компенсовані через зростання місцевої податкової бази. Такий контракт створює прозорий зв’язок між робочими місцями, податками, соціальними сервісами й інвестиційним результатом. [1] Головний розрив даних - відсутність повністю порівнюваної регіональної статистики робочої сили після початку повномасштабної війни. [1] Адміністративні дані про зареєстрованих безробітних не показують людей, які виїхали, неактивні, не реєструються, працюють неформально або перебувають у нестабільній зайнятості. Тому індекси G2 потрібно застосовувати як систему раннього попередження і уточнювати локальними даними перед кошторисом. Розрив: локальні дані про житло, ВПО і сервісне навантаження. Одне число ВПО по області не показує, чи проживають люди у міських центрах, сільських громадах, модульних містечках, приватній оренді або у родичів. Для соціального ризику це принципово: однакова кількість людей може створювати різний тиск на школи, медицину, транспорт, оренду і комунальні послуги. [1] Розрив: залежність громад від конкретних роботодавців. Публічні джерела часто показують великі підприємства, доходи або галузеву структуру, але рідко дають повну картину частки одного роботодавця у місцевій зайнятості, зарплатній базі, PIT і підрядній економіці. [1]

Ці питання винесені в кінець, щоб основні розділи починалися з тверджень і механізмів, а не з риторичних питань. [1] Де офіційне безробіття недооцінює реальний соціально-трудовий стрес? [1] Які громади мають найбільший ризик втратити відновлюваність через поєднання зайнятості, житла і бюджету? [1] Яка частина соціальної підтримки має працювати як інвестиція у повернення людей до продуктивної зайнятості? [1] Де промисловий проєкт потребує житлового, ветеранського або перекваліфікаційного компонента ще до запуску? [1] Які запобіжники зменшують соціальний ризик до того, як він перетвориться на демографічний і бюджетний спад? [1] Для громад показує, що регіональне й муніципальне управління стає ключовим каналом відбудови, а соціальні сервіси, житло і праця повинні проектуватися разом із виробничими майданчиками. [1] Окремий операційний пріоритет - включення переміщених людей у ринок праці через роботу, житло, навчання і локальну інтеграцію, бо без цього ВПО залишаються витратним соціальним навантаженням замість продуктивної сили відновлення. [1]